Покрова Пресвятої Богородиці за народним календарем 14 жовтня

Покрова - християнське свято, надзвичайно шановане у православному світі й зокрема в Україні, Започатковане воно у Візантії, де було збудовано храм Пресвятої Богородиці на честь перемоги Константинополя над завойовниками (X століття). Це свято пов’язане з ім’ям святого Андрія. Коли місту загрожувала сарацинська навала, святий Андрій під час молитви побачив у небі Пресвяту Діву Марію, яка розкрила над християнами свій омофор (покров). Таке заступництво Богородиці додало сил візантійцям, і вони дали достойну відсіч чужинцям.

В Україні свято Покрови набуло широкої популярності. Божа Матір Покрова вважалася покровителькою запорозьких козаків. Головним храмом на Січі був Покровський, і престольне (храмове) свято відзначали відповідно 14 жовтня. Козаки, ідучи у похід, брали з собою образок Покрови як священний оберіг. Пресвяту Богородицю Покрову в Україні також вшановували жінки, вважаючи її своєю заступницею.

Дбайливі господарі уважно спостерігали цього дня за погодою. Якщо вітер дмухав з півдня, чекали теплої зими; а «коли на Покров вітер з востока, то зима буде жорстока». Сильний вітер на Покрову віщував вітряну весну. Якщо до Покрови ще не відлітали у вирій журавлі, сподівалися на затяжну нехолодну осінь.

До Покрови годилося закінчити всі роботи, пов’язані із землею. Культури, що давали плоди «поверх землі», наприклад, капусту чи кукурудзу, ще можна було збирати. А от буряк чи картоплю належало викопати раніше. Треба було завершити й сівбу озимини, щоб не турбувати землю, не орати, не волочити тощо. Ледачих господарів, які не встигли до цього свята впоратись із роботами, лякали тим, що, длубаючись у землі, вони начебто можуть розбудити зміїв, які на той час уже заповзли у нори зимувати. Тоді розбуджені гади кусатимуть людей навіть у холодну пору року.

Про добрих господинь казали: «Як прийшла косовиця, то жінка кородиться; як прийшли жнива, то й жінка як нежива; а як прийшла Покрова, то й жінка здорова».

У народі складали безліч приказок-прикмет, пов’язаних із святом Покрови. Говорили: «Прийшла Покрова - всохла діброва», «До Покрови думай про пашу для корови», - оскільки пасти худобу вже було неможливо через відсутність трави. Отже, з Покрови починалися холоди: «По Покрові - по теплові», «Прийшла Покрова, натопи хату без дрова», «По Покрові сиди, чумак, у домі».

Восени до самої Покрови до дівчат засилали старостів, влаштовували весілля. Перед Покровою був найбільш активний шлюбний період. Формально він тривав до Пилипівки - початку Пилипівського посту (27 листопада). Насправді ж сваталися тільки до Покрови, а весілля гуляли до Дмитра (8 листопада). Мрії дівчат про щасливе заміжжя втілилися у народних приказках: «Покрова накриває траву листям, землю - снігом, воду - кригою, а дівчат - шлюбним вінцем»; «Покрівонько, Покрівонько, покрий мою голівоньку, хоч наміткою, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою»; «Святая Покровонько, покрий мою головоньку як не хусткою, то онучею, бо вже дівкою наскучило».

Відомо, що одним з обрядів, присвячених зміні соціального статусу, переходу дівчат у стан заміжніх жінок, було скидання весільного дівочого вінка і покривання молодої жіночим головним убором - наміткою чи хусткою. Відтоді жінка вже не мала права ходити з непокритою головою.

Жінки переказували, що з Покрови на два тижні починається бабине літо. Ці дні - ніби прощання природи з літом, повернення на кілька днів теплої погоди перед тим, як холодна осінь остаточно набирала сили.

В Україні є багато Покровських церков і монастирів. Зокрема в Києві, на Подолі, збереглася архітектурна пам’ятка бароко середини XVIII століття - Покровська церква, збудована за проектом видатного архітектора Івана Григоровича-Барського. Широкознаний також і Покровський жіночий монастир (1889). На Пріорці є ще одна Покровська церква початку XX століття. Вона знаменита тим, що її розписував відомий український художник Іван Іжакевич.

До престольного свята ретельно готувалися: свіжими святковими рушниками прикрашали не тільки церкву, а й кожну оселю. Варили великий обід, щоб вистачило пригостити гостей. Часто біля церкви робили «складку» - спільну трапезу. Для цього зносили продукти і готові страви, накривали на церковному подвір’ї столи й частували всіх присутніх. Годування прочан, старців, хворих і калік було одним із важливих звичаїв. Обідали після церковної відправи.

На Київщині подекуди збереглися стародавні назви храмового свята: «Братчина», «Мед», «Канун». Це нагадує про традицію готувати до цього дня хмільний мед, а з воску виливати свічки, які продавали на користь церкви.

Якщо 14 жовтня припадало на середу чи п’ятницю, вживали пісні страви, а як на інший день тижня, то не постилися.  Для громадського обіду зносили хліб, пироги, вареники, сметану і ряжанку, голубці, смажену рибу, капусту, солоні огірки, смажені на олії кабачки, млинці, налисники з різноманітними начинками і багато іншого, на що лише були здатні місцеві куховарки. На солодке робили сирні запіканки або баби з локшини, хліба чи рису, запечені на яйцях, подавали вареники з ягодами, яблуками, маком з медом, ягідний чи молочний кисіль. На відкритому вогні тут же, поблизу, на таганах, варили гаряче: борщ, капусняк чи куліш, робили печеню чи душенину з картоплею і м’ясом.