Вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, вічної трагедії українського народу

Кожна країна у світі сьогодні має свою власну неповторну історію, свою самобутність. Наша держава пройшла величезний шлях до жаданої століттями незалежності, відстоюючи право на власне ім’я, свободу самостійного вибору, історичну пам’ять. Були і славні роки, сповнені надії та боротьби, але не можна не сказати і про ті сторінки нашої історії, що й по сьогодні з болем та смутком згадуються нам…

Є кілька слів, які на мовах різних континентів викликають однаковий жах в кожній людині...Війна... Хвороби...Тероризм...Голод... На жаль, нашому народу довелося пережити всі ці страхіття. Та чи не найжахливішими сторінками нашої історії постають трагічні події не такого вже й далекого XX століття.

У минулому столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років. Голодомор 1932-1933 років був найбільш масовим та жорстоким. За даними істориків, у 1932-1933 роках жертвами голоду, який виник у результаті адміністративних заходів влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 3 до 7 мільйонів. людей. Ці страшні цифри відображають долі простих людей, що стали жертвами по­літичних інтриг та особистих примх вищого керівництва країни, якому самі ж вони довірили своє майбутнє...

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор - історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і стало наслідком дій конкретних осіб.

Для більш чіткого розуміння, чим же був Голодомор, слід акцентувати такі факти:

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-1933 років, то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни  1933 року та завершився на початку літа 1933 року. Саме за цей, менше ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.

Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло 3, 5 чи 7 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про мільйони безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії - 8 млн.; Болгарії - 8,5 млн.; Бельгії - 10 млн. Тобто, під час Голодомору зникла майже ціла європейська країна.

За даними Інституту демографії української Академії наук у містах загинуло 940 тисяч дорослих, 262 тисяч літніх та 800 тисяч дітей. Село ж втратило 660 тисяч працездатних, 242 тисяч старих та 594 тисяч дітей.

За словами вченого, Омеляна Рудницького, співробітника інституту, найбільше загинуло у Київській області, що втратила майже 15% населення. Сильно постраждали Харківська, Вінницька, Чернігівська та Одеська області, а найменш - Донецька. 

Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії. Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму - безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів.

На практиці це означало фізичне винищення усіх класових  «ворогів» сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови «світлого майбутнього». Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема терор голодом. А Україна була головним полігоном «вирішення національного питання» та проведення індустріалізації.

Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для такого імперського утворення, його геополітичних намірів.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, у її меті - швидкому промисловому розвитку країни - нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець усі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували Голодомор або ж не відвернули його, хоча могли і повинні були це зробити.

Дехто й досі намагається представити Голодомори в Україні як «збіг об’­єктивних та суб’єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду в таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, те, чим можна прохарчуватися. Усе це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє.

Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-1933 роках у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.

Факти переконують, що «випадково», через «перегини на місцях» не вивезеш за кордон сотні тисяч тонн продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства в таких обсягах потрібне політичне рішення.

Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації.

Про те, що дії тодішньої влади були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 - взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати до інших регіонів СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

Усе це призвело до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду.

Голод на Донеччині. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Нечисленні документи (інформаційні повідомлення, доповідні записки, службові листи), які збереглися, не дають, на жаль, повного опису тих подій. Відтворити картину минулих років у більшості випадків допомагають спогади очевидців. Вони дозволяють наочно представити масштаби трагедії: в 1932-33 рр. голод відчували як в промислових містах (Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Ясинувата та ін.), так і в окремих сільськогосподарських районах, де голод був таким самим лютим, як і в інших областях України (Мар’їнський р-н). Існує також ряд свідчень, правда не таких докладних, про голод чи напівголодне існування селян у Маріупольському, Старо-Каранському, Верхньо-Теплянському та інших районах Донбасу.

Голод на Донеччині, як і по всій країні, став результатом індустріалізації економіки, примусової колективізації і цілеспрямованої політики на вилучення хліба та інших харчових продуктів на селі. Сталінський округ став першим округом всезагальної колективізації в Донбасі.

Факти голодування і смерті колгоспників та одноосібників, людей похилого віку та дітей мали місце в усіх районах Донеччини. Так, на початку березня 1933 року в с. Шипарське з 212 колгоспних і 18 одноосібних господарств 190 (82,6%) абсолютно не мали продовольства. За січень та 20 днів лютого тут померло 74 особи, а смертність в окремі дні сягала 8-10 осіб. Більш половини померлих - діти до 10 років. Якщо шахтарям у містах давали по півкіло хліба на день, а іншим працюючим - по 200 грамів, то на селі люди, що були доведені до стану голодних звірів, нерідко їли собак, кішок, полеглих коней. Взимку й весною 1933 року в області було відзначено випадки канібалізму.

Навіть зараз, коли всі архівні спеціальні зберігання, здавалось би, відкриті для кожного бажаючого дізнатися всієї правди минулих років, голодомор ще не до кінця описаний у всій своїй страшній трагічності,  точно не підраховано, скільки життів забрав Молох смерті.

З метою виявлення причин, основних чинників та аналізу ситуації, що передувала масштабному за своїми наслідками голоду 1932-33 років, науковцями Донецького національного університету за участю громадських організацій (Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, "Донецький Меморіал” та Всеукраїнського товариства "Просвіта” ім.Т.Г.Шевченка) були вивчені документи Державного архіву Донецької області, Центральних архівів України та Російської Федерації, а також Служби безпеки України.

За оцінками фахівців можна стверджувати, що всього в області від Голодомору постраждало більше 100 тисяч  осіб.

У цьому році 24 листопада вся нація схилила голову в жалобі. Поминальні дзвони і панахиди, мільйони свічок і хвилина мовчання довжиною у вічність, сповістили світові про  річницю трагедії великої європейської нації. Нехай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, додасть нам сил, волі, мудрості, наснаги для зміцнення власної держави на власній землі, розвитку демократії, вільного життя кожної людини.

Українці повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло б бути набагато більше.

Нині є очевидним, що Голодомор 1932–1933 років — це велика, незабутня трагедія. Кажуть, у народу, що не має свого минулого, не може бути й майбутнього. Це проста істина. Сьогодні, набравшись мужності говорити про чорні сторінки історії України, ми даємо надію нашим дітям на світле, мирне життя, на право мати державу, що цінує долю кожного зі своїх громадян. Людське життя не має ціни, цьому вчимося, на жаль, на гіркому досвіді. Ми просто зобов’язані перед тими, хто віддав своє життя кривавій машині історії, що ці уроки не пройдуть марно. Ми маємо пам’ятати....Ми пам’ятаємо...

Відділ з питань внутрішньої політики Дзержинської міської ради.