Покрова Пресвятої Богородиці за народним календарем 14 жовтня
Покрова - християнське свято, надзвичайно
шановане у православному світі й зокрема в Україні, Започатковане воно у
Візантії, де було збудовано храм Пресвятої Богородиці на честь перемоги
Константинополя над завойовниками (X століття). Це свято пов’язане з ім’ям
святого Андрія. Коли місту загрожувала сарацинська навала, святий Андрій під
час молитви побачив у небі Пресвяту Діву Марію, яка розкрила над християнами
свій омофор (покров). Таке заступництво Богородиці додало сил візантійцям, і
вони дали достойну відсіч чужинцям.
В Україні свято Покрови набуло широкої популярності.
Божа Матір Покрова вважалася покровителькою запорозьких козаків. Головним
храмом на Січі був Покровський, і престольне (храмове) свято відзначали відповідно
14 жовтня. Козаки, ідучи у похід, брали з собою образок Покрови як священний
оберіг. Пресвяту Богородицю Покрову в Україні також вшановували жінки, вважаючи
її своєю заступницею.
Дбайливі господарі уважно спостерігали цього дня за
погодою. Якщо вітер дмухав з півдня, чекали теплої зими; а «коли на Покров
вітер з востока, то зима буде жорстока». Сильний вітер на Покрову віщував
вітряну весну. Якщо до Покрови ще не відлітали у вирій журавлі, сподівалися на
затяжну нехолодну осінь.
До Покрови годилося закінчити всі роботи, пов’язані із
землею. Культури, що давали плоди «поверх землі», наприклад, капусту чи
кукурудзу, ще можна було збирати. А от буряк чи картоплю належало викопати
раніше. Треба було завершити й сівбу озимини, щоб не турбувати землю, не орати,
не волочити тощо. Ледачих господарів, які не встигли до цього свята впоратись
із роботами, лякали тим, що, длубаючись у землі, вони начебто можуть розбудити
зміїв, які на той час уже заповзли у нори зимувати. Тоді розбуджені гади
кусатимуть людей навіть у холодну пору року.
Про добрих господинь казали: «Як прийшла косовиця, то
жінка кородиться; як прийшли жнива, то й жінка як нежива; а як прийшла Покрова,
то й жінка здорова».
У народі складали безліч приказок-прикмет, пов’язаних
із святом Покрови. Говорили: «Прийшла Покрова - всохла діброва», «До Покрови
думай про пашу для корови», - оскільки пасти худобу вже було неможливо через
відсутність трави. Отже, з Покрови починалися холоди: «По Покрові - по
теплові», «Прийшла Покрова, натопи хату без дрова», «По Покрові сиди, чумак, у
домі».
Восени до самої Покрови до дівчат засилали старостів,
влаштовували весілля. Перед Покровою був найбільш активний шлюбний період.
Формально він тривав до Пилипівки - початку Пилипівського посту (27 листопада).
Насправді ж сваталися тільки до Покрови, а весілля гуляли до Дмитра (8
листопада). Мрії дівчат про щасливе заміжжя втілилися у народних приказках:
«Покрова накриває траву листям, землю - снігом, воду - кригою, а дівчат -
шлюбним вінцем»; «Покрівонько, Покрівонько, покрий мою голівоньку, хоч
наміткою, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою»; «Святая Покровонько, покрий
мою головоньку як не хусткою, то онучею, бо вже дівкою наскучило».
Відомо, що одним з обрядів, присвячених зміні
соціального статусу, переходу дівчат у стан заміжніх жінок, було скидання
весільного дівочого вінка і покривання молодої жіночим головним убором -
наміткою чи хусткою. Відтоді жінка вже не мала права ходити з непокритою
головою.
Жінки переказували, що з Покрови на два тижні
починається бабине літо. Ці дні - ніби прощання природи з літом, повернення на
кілька днів теплої погоди перед тим, як холодна осінь остаточно набирала сили.
В Україні є багато Покровських церков і монастирів.
Зокрема в Києві, на Подолі, збереглася архітектурна пам’ятка бароко середини
XVIII століття - Покровська церква, збудована за проектом видатного архітектора
Івана Григоровича-Барського. Широкознаний також і Покровський жіночий монастир
(1889). На Пріорці є ще одна Покровська церква початку XX століття. Вона
знаменита тим, що її розписував відомий український художник Іван Іжакевич.
До престольного свята ретельно готувалися: свіжими
святковими рушниками прикрашали не тільки церкву, а й кожну оселю. Варили
великий обід, щоб вистачило пригостити гостей. Часто біля церкви робили «складку»
- спільну трапезу. Для цього зносили продукти і готові страви, накривали на
церковному подвір’ї столи й частували всіх присутніх. Годування прочан,
старців, хворих і калік було одним із важливих звичаїв. Обідали після церковної
відправи.
На Київщині подекуди збереглися стародавні назви
храмового свята: «Братчина», «Мед», «Канун». Це нагадує про традицію готувати
до цього дня хмільний мед, а з воску виливати свічки, які продавали на користь
церкви.
Якщо 14 жовтня припадало на середу чи п’ятницю, вживали пісні страви, а як на інший день тижня, то не постилися. Для громадського обіду зносили хліб, пироги, вареники, сметану і ряжанку, голубці, смажену рибу, капусту, солоні огірки, смажені на олії кабачки, млинці, налисники з різноманітними начинками і багато іншого, на що лише були здатні місцеві куховарки. На солодке робили сирні запіканки або баби з локшини, хліба чи рису, запечені на яйцях, подавали вареники з ягодами, яблуками, маком з медом, ягідний чи молочний кисіль. На відкритому вогні тут же, поблизу, на таганах, варили гаряче: борщ, капусняк чи куліш, робили печеню чи душенину з картоплею і м’ясом.